Йому було всього 36 років... Мужній, сильний, терплячий та вірний своїй Державі. Таким був солдат Владислав Анатолійович Філіппов – Захисник України та нашого мирного сьогодення. В нього було багато планів на життя, адже вдома на його повернення з фронту чекали кохана дружина, двоє синів та крихітка донька. Але 5 грудня серце молодого чоловіка не витримало і він помер від серцевого нападу в Авдіївці Донецької області.
Дитинство Владислава Анатолійовича проходило у місті Красний луч (нині – Хрустальний), що на Луганщині. Отримавши свідоцтво про середню освіту у 2004 році, Владислав Філіппов одразу вступив до професійно-технічного училища №58, після закінчення якого отримав професію штукатура.
В 2005 році Владислав поїхав до Києва, де працював різноробочим. Через п’ять років він повернувся на Луганщину та влаштувався на машинобудівний завод.
В 2013-му Владислав зустрів своє кохання – чудову дівчину Анну, з якою через рік одружився. У подружжя зростало троє дітей – два сина і донька.
З 2016 року Владислав та Анна переїхали до нашого гірницького міста. Містоутворююче підприємство привернуло увагу Владислава Анатолійовича і того ж року він став учнем підземного машиніста конвеєра на шахті №9/10 Марганецького гірничо-збагачувального комбінату. Через три місяці, отримавши необхідні практичні знання та свідоцтво про присвоєння робітничої кваліфікації в бюро з навчання персоналу комбінату, Владислав став підземним машиністом конвеєра 3-го розряду. У 2020 році він переведений підземним електрогазозварником.
Цьогоріч, 24 лютого, війна знов наздогнала родину Владислава Анатолійовича, але вона стала повномасштабною, більш кривавою та болючою. Він, як рідний Син своєї країни, не зміг сидіти на місці, а тому вже 6 березня став на захист своєї Держави у лавах Збройних Сил України.
Кривава війна 21 сторіччя... Тисячі зруйнованих доль українців... Полеглі побратими... Скалічені та замордовані цивільні та діти... Очі Владислава Філіппова бачили все це тут і зараз, на яву, впродовж дев’яти місяців агресії військ росії проти мирного народу України... Біль, жах, страждання і смуток завжди залишають свій слід не тільки в пам’яті людей, а й фізично... Саме через це, під час виконання бойового завдання, серце Владислава Анатолійовича не витримало...
До втрати близької людини ніколи не можна бути готовим, адже з нею йде частинка нашої душі. Важко знайти слова втіхи, неможливо загоїти біль та гіркоту від втрати, коли зупиняється серце рідної людини. Проте світлі спогади про неї завжди будуть сильнішими за смерть…
Поділяємо ваше горе, сумуємо разом з вами, підтримуємо вас у годину скорботи. Нехай світла пам’ять про Владислава Анатолійовича назавжди залишиться в серцях близьких та знайомих, а Бог подарує йому вічне життя та спокій.