Історії з Шелтеру

#історії_з_Шелтеру

В Україні досі триває війна. Вже понад півтора року наша земля здригається від навали російських ракет. Місто Нікополь кожного дня та ночі обстрілюється артилерією з протилежного боку Каховського водосховища з тимчасово окупованого Енергодару. Але Нікополь – місто незламних людей. Попри всі негаразди воно продовжує жити, працювати, а також допомагати тим, кому це необхідно.

Яскравим прикладом того є прихисток-гуртожиток, який з початку повномасштабного вторгнення росії на територію України прийняв 78 внутрішньо переміщених осіб та людей, чиє житло постраждало від воєнних дій. Адже ці люди мали першочергово отримати допомогу.

Мешканцям нікопольського прихистку-гуртожитку приділяється особлива увага. З початку війни люди, які проживають там, отримують різноманітну гуманітарну допомогу. Це і продуктові набори, і засоби гігієни, і різноманітний текстиль. Але особлива увага спрямована на покращення житлових умов.

У червні цього року Громадська організація «Харт» почала втілювати у життя проєкт «Облаштування прихистків з метою покращення житлових умов ВПО та людей, що постраждали від бойових дій» у межах програми «Разом ми – Шелтер», яка виконується Фондом Східна Європа та фінансується Гуманітарного фонду для України. У межах цієї програми для прихистку-гуртожитку було закуплено та встановлено 90 металопластикових вікон. Цей ремонт значно покращив умови проживання ВПО, адже старі дерев’яні вікна взимку пропускали багато холодного повітря та й виглядали не дуже естетично.

Наприкінці літа розпочались роботи з облаштування дитячої ігрової кімнати, адже нашим маленьким мешканцям зараз особливо не вистачає справжнього дитинства. Також у межах грантової програми було придбано 10 письмових столів для учнів, щоб вони могли з комфортом отримувати знання в новому навчальному році, та побутову техніку.

Попри складний час ГО «Харт» разом зі світовими партнерами продовжує працювати та забезпечувати більш щасливе майбутнє для переселенців, які тимчасово проживають в Нікополі.

Працюючи у шелтері ми познайомились з багатьма ВПО. Вони розповідали свої особисті історії, й деякі з них вражали силою та витримкою.

Мешканка прихистку пані Раїса народилася та все своє життя прожила в селищі Дробишеве (Краматорський район, Донецька область). Її мирне життя було спокійним і щасливим. У свій час вона працювала в Держенергонагляді, а потім пішла на заслужений відпочинок і раділа пенсійному життю. Вона разом з чоловіком виховала трьох синів та дочку, а також займалася вихованням онуків.

Але все змінилося в грудні 2013-го...

«Коли у 2013 році почалась війна, наше селище не зазнало прямої військової агресії. Постраждали тільки Красний лиман та Слов’янськ, а ми тільки чули вибухи, – розповідає пані Раїса, – коли росіяни окупували Крим, то для мене це була особиста трагедія, адже в Севастополі живуть мої сини та онуки. Я часто їздила туди відпочивати, а з кінця 2013 року я не бачила своїх дітей. Раніше в мене не було сучасного смартфону, рятувало те, що дочка жила поблизу, і через неї я по вайберу спілкувалася з дітьми, що залишились на півострові. 24 лютого 2022 року мені подзвонив онук із Києва (він тоді навчався в архітектурному інституті) і сказав: «Бабушка, війна!». Для мене це було справжнім шоком. Включили телевізор і з новин дізналися, що був прильот в будинок, який стояв поруч з гуртожитком мого онука. Було дуже страшно...».

Зі сльозами на очах пані Раїса згадує початок повномасштабної війни в Україні. Перші два місяці в поселенні Раїси було тихо. А потім це змінилося – особливо «гучно» було зі сторони Ізюма, Луганської області, де підривали мости. Пані Раїса розповідає, що ховалася в невеличкому погребі глибиною всього у три сходинки.

Згодом донька запропонувала пані Раїсі виїхати з міста, де стало досить небезпечно. У Нікополь вони приїхали 1 травня 2022 року і відразу поселилися в кімнаті гуртожитку-прихистку.

«Дочка, з якою я приїхала, згодом повернулась у Слов’янськ до чоловіка, а мені вертатися немає куди – хата майже зруйнована, і відремонтувати своїми силами я не в змозі. Зимувала тут у Нікополі. Спочатку було холодно, але потім благодійні організації, влада спрямували до нас допомогу. А зараз вікна нові ставлять, і вже не так буде дути з них. Дякую всім, хто нам допомагає. Нікополь це дуже гарне місто, я його полюбила за те, що попри складнощі не полишає своїх мешканців та гостей», – розповідає жінка.

Також трохи про себе розповів пан Олександр, який мешкає у прихистку-гуртожитку з квітня 2022 року.

«Війну в Слов’янську застав саме у 2013 році, коли росія окупувала частину Луганської та Донецької областей, а також АР Крим. Саме тоді скінчилося наше мирне життя, – розповідає чоловік, – у 2013 році так звані днр стояли в Слов’янську, а у 2014 їх вигнали. Коли бойовики були в місті, то було складно жити. Потім стало спокійніше, але знаходитися в місті все одно було небезпечно. По самому Слов’янську не стріляли, стріляли по лінії розмежування. Було страшно, адже могло і до нас дістати.

Тобто, ситуація, яка зараз в Нікополі, який обстрілюється артою з тимчасово окупованого Енергодару, схожа з тією, яка була у 2014 у Слов’янську.

Про прихисток-гуртожиток у Нікополі я дізнався випадково, – додає пан Олександр, – коли в нашому місті стало дуже небезпечно знаходитись, я вмовив дітей і стареньких батьків виїхати в нікопольське модульне містечко. Потім сам приїхав. Побачив гарне місто, місцевих мешканців і вирішив залишитись. Місто радо прийняло нас. А ще я влаштувався на роботу”».